Ми у ЗМі

«Дивись українське»: майбутнє з геппі-ендом/Детектор Медіа.

Історію треба розказати за три хвилини. Це головна вимога до учасників проекту «Дивись українське — твори своє майбутнє!», і продюсер Андрій Різоль у цьому пункті забуває про лібералізм. Хоча, за його словами, дає кожному режисерові право зробити з відзнятого матеріалу режисерську версію. Хронометраж якої може коливатися в діапазоні між 6 та 22 хвилинами. Деякі стрічки, представлені 23 січня в рамках згаданого проекту, справді виглядають скороченими. Але це помічають передусім причетні до процесу. Глядачеві, якому фільми адресовані, трьох хвилин цілком вистачає.

Тут варто наголосити: частина стрічок уже представлялася наприкінці 2017 року. І в невтаємничених може скластися враження — команда показує одне й те саме кіно. Це не так. Із п'ятнадцяти фільмів, презентованих тепер, лише п'ять представлялися раніше. Решта десять — нові. І все це разом — звіт команди лише за результатами першого конкурсу сценаріїв «Своє кіно», який відбувся два роки тому. Що підтверджує факт, який досі не зрозумілий усім, хто вимагає українського кіно тут, тепер і багато. А саме: зйомки художнього фільму, навіть якщо йдеться про короткий метр — процес тривалий, часом забирає роки й доволі затратний по ресурсах.

Естетика кіно об'єднує всі демонстровані стрічки. Йдеться не про технології, хоча з технічного боку все виконано на належному рівні й не виглядає дешево. Мова передусім про акценти на візуалізацію: історії не розказують, а здебільшого показують. Часом настільки захопившись, що побачене стає не до кінця зрозумілим, як-от у стрічці «Серцеїдка». Мені непросто буде розповісти тим, хто не бачив, що і для чого герой купив у супермаркеті й чим потім поділився з дівчиною на парковці. Про включені в показ уже знайомі глядачам «Двері» та «Звичайний ранок» готовий повторити сказане раніше: те, що виглядає круто з точки зору техніки зйомок, лишається незрозумілим як художній твір. Тобто, ще з моменту створення сценарію. Хоча зразками глибоко авторського кіно стрічки є й залишаються.

Але більша кількість пропонованих фільмів уже не ділиться на дві умовні змістові групи, як я зауважив після представлення першої порції. Спокуса розкласти стрічки по сегментах виникла, навіть робив під час перегляду відповідні позначки. Ось — війна, ось — соціалка, ось — філософські роздуми про плин буття й пошук смислів тощо. Відтак усе разом, зібране докупи, і є художнім осмисленням нашого сьогодення. «Дивись українське — отримуй картину сучасного українського світу!» — такий заклик до глядача цілком прийнятний.

Адже українці живуть не в ізоляції одне від одного. Хіба хтось вирішить зачинитися в чотирьох стінах добровільно. Не труїти себе телевізором, інтернетом, соцмережами, а перечитувати літературу ХІХ — початку ХХ століття: від «Кобзаря» до Франца Кафки через Льва Толстого. Бо, виявляється, за межами затишного помешкання — війна, в якій можна не брати участі особисто, але про яку не можна забувати ані на мить («Чоловік», «Голос», «Дякую», «На своїй землі»). Ще — люди, які не бачать смислу жити далі, але з допомогою інших, знайомих та незнайомих, потроху його знаходять («На краю», «Клоун», «Моно», «Янгол»). А ще фільми промовляють: життя прекрасне. Не знаєш, де шукати дива — маєш чарівну силу мистецтва («Паперове серце», «Кобзарський цех»). Втратив упевненість у собі, бо дитина й довкола всі жорстокі? Лишайся собою, не дивися на всіх — і світ довкола зміниться («Інклюзія в школі», «Прощена неділя», «Урок»).

Повна версія матеріалу за посиланням